Київ у пітьмі. Як живеться незрячим у столиці?

На вулицях Києва ви не часто побачите людей з порушеннями зору, а тим паче незрячих. І це не тому, що їх мало. Просто дороги, громадський транспорт, вокзали, переходи, тротуари та багато інших об’єктів є недоступними для них. Соціум ворожий до таких громадян. Відсутність необхідних елементів доступності, затверджених законодавством, стає перешкодою для самостійного способу життя. Насправді незрячі люди можуть все, що й ми, а дещо навіть краще. Непотрібно їх жаліти чи співчувати, виокремлюючи в касту недоторканих. Натомість усе, чого вони потребують – комфортних умов для життя і пересування по місту, решту вони успішно зроблять самі. Міський простір повинен відповідати принципам універсального дизайну, а на всіх рівнях містобудування необхідно дотримуватись існуючих державних будівельних норм.

Основні проблеми незрячих осіб – це фінансовий стан, медичне забезпечення, оздоровлення, транспорт і працевлаштування. На Першому київському Urban Festі Юлія Сачук, віце-президент із зовнішньої політики всеукраїнської громадської організації людей з інвалідністю по зору «Генерація успішної дії» зазначає, що людей із порушеннями зору в Україні – майже 80 тисяч, у столиці – 4,5 тисячі. Це люди, які мають офіційну інвалідність, сюди не враховані ті, у кого є незначні порушення зору. Єдиної офіційної статистики наразі немає, тож цифри змінюються в діапазоні від 50 до 80 тисяч незрячих.

«Генерація успішної дії» працює уже вісім років і займається відстоюванням законних прав людей з інвалідністю. Організація в своїй діяльності дотримується загальної декларації про права людини, конвенції ООН про права людей з інвалідністю, що ратифікована в Україні, а також національного законодавства. Юлія Сачук скаржиться: незважаючи на те, що ми говоримо про європейське майбутнє, водночас не до кінця розуміємо ті цінності, якими живе Європа. У цивілізованих країнах на першому місці завжди є людина та її гідність. Людина в центрі уваги незважаючи на фізичні чи психічні характеристики, тож правильно говорити не інвалід, не людина з особливими (обмеженими) можливостями, а людина з інвалідністю. Це є коректним і відповідає міжнародним стандартам етики.

Щодо створення доступної інфраструктури міста, то це процес не односторонній, у цьому процесі беруть участь і влада, і громадськість. Доступними мають бути сама інфраструктура, транспорт, послуги, інформація. Головне – щоб була солідарність при вирішенні суспільних проблем, бо дуже багато того, що потрібно зробити, часто не потребує фінансових затрат, але немає розуміння, віддачі від людей.

«Говорячи про те, як люди з порушеннями зору пересуваються містом та сприймають світ, ми зосередимось на трьох основних відчуттях, – каже пані Юлія. – Це звук, дотик і колір. Це саме те, що допомагає людині почуватись гідно і бути повноцінним членом суспільства.

«Звук». Є світлофори із звуковим супроводом, спеціальні звукові маячки, які встановлюються як на дверях всередині споруд, так і ззовні, У метро все 92 входи на станціях обладнані звуковими орієнтирами. Є спеціальні пристрої озвучування, які встановлюються в транспорті. Транспорт за вимогами і за державними стандартами повинен мати зовнішнє озвучування. Аудіоозвучування екскурсій, у музеях. На сьогодні у Києві лише 19 тролейбусів і 7 трамваїв облаштовано системою зовнішнього оповіщення про прибуття рухомого складу на зупинку для пасажирів з вадами зору.

«Дотик». Тактильні плити, що попереджають про небезпеку і пояснюють напрямок руху, відповідають усім стандартам доступності. Людина, яка пересувається містом за допомогою білої тростини, тактильно відчуває і знає, що попереду є або якась перешкода, або колії (трамвайні і т.д.), тобто якась небезпека. Інколи плити допомагають вийти зі споруди, рухатись у правильному напрямку і не заблукати». Тактильні плити мають бути встановлені на всіх понижених бордюрах. Також велике значення мають тактильно-контрастні вказівні смуги, що допомагають незрячим і людям з вадами зору орієнтуватися у незнайомому просторі. Станції київського метрополітену обладнали рельєфними обмежувальними смугами вздовж перону. Це дуже важливо для безпеки. Ризик впасти на колії для незрячих і людей із вадами зору став значно меншим.

У Києві є зони, небезпечні для здоров’я і життя незрячих людей. Зокрема, неврегульовані пішохідні зони, припарковані машини на тротуарах, рекламні щити, клумби посеред тротуарів. Слабозорі бачать тінь, повільно йдуть, але таких перешкод, як відкриті люки, необрізані гілки, оминути не можуть. Щоб людина, яка користується шрифтом Брайля, могла зорієнтуватися у просторі, необхідно встановити тактильні позначення, схеми, написи і піктограми. Такі написи встановлюються ззовні і всередині будівель, наприклад, на перилах, на дверях, щоб людина з вадами зору зрозуміла, як знайти потрібну кімнату самостійно.

Актуальною залишається й проблема встановлення тактильних схем території, щоб незрячі могли зорієнтуватися. Юлія Сачук з гордістю заявляє, що «наша організація створила тактильну схему київського метрополітену, яка встановлена на перехідних станціях, в аеропорту, на автовокзалах і на залізничному вокзалі. Мені приємно, що картою в аеропорті користувались в основному зрячі люди, тобто вона є доступною як для тих, хто має порушення зору, так і для людей зрячих». Рельєфнографічні карти-схеми метрополітену з’явились у вестибюлях шести пересадочних станцій. Ними можуть скористатися, на рівні з іншими, пасажири з порушеннями зору та незрячі. Карти виготовлено у відповідності до міжнародних стандартів доступності для людей з інвалідністю і з урахуванням принципів універсального дизайну. Для розміщення перших шести карт було обрано вестибюлі станцій «Театральна», «Хрещатик», «Майдан Незалежності», «Площа Льва Толстого», «Золоті Ворота» та «Палац спорту» оскільки вони розташовані у центральній частині міста і мають великий пасажиропотік. Усі карти-схеми розміщені на рівні обличчя людини середнього зросту. Вивчивши карту, незрячий пасажир має можливість попросити контролера контрольно-пропускного пункту про супровід до поїзда.

Тактильні схеми покликані допомогти пасажирам з вадами зору скласти уяву про географічне розміщення районів міста, напрямки ліній метрополітену, розташування пересадочних вузлів і окремих станцій відносно річки Дніпро та інших об’єктів. Таким чином, незрячі люди матимуть змогу самостійно скласти оптимальний маршрут пересування, розрахувати його тривалість, зробити проїзд містом максимально комфортним і зручним.

В аеропорту «Бориспіль» створено додаткову систему інформування пасажирів із обмеженими функціональними можливостями. У зоні прибуття терміналу D розміщено рельєфно-графічну карту-схему київського метрополітену. Вона допоможе подорожуючим незрячим особам самостійно зорієнтуватися у напрямках прямування київським метрополітеном. Карта-схема виготовлена з урахуванням принципів універсального дизайну, тобто нею зможуть користуватися як незрячі мандрівники, так і люди, у яких немає проблем із зором.

Організація мріє створити тактильний макет центру Києва, бо дуже багато приїжджає людей із регіонів і вони не мають жодного уявлення про те, якою ж є столиця.

«Колір». «Важливим є не сам колір, а контраст. Якщо є контрастні позначення, можна побачити, що є якась перешкода, дорога, перехід, двері тощо», — пояснює Юлія Сачук. Тож елементи доступності слід підбирати за правилами контрасту. Крім контрасту має значення розмір та зрозумілість написів і позначень. Назви вулиць, державних установ, зупинок громадського транспорту, станцій метро тощо мають бути шрифтом збільшеного розміру, щоб кожний міг їх легко прочитати. Тактильне покриття контрастного кольору допомагає пішоходам зорієнтуватися, в який бік слід рухатися. Дуже важливим для забезпечення зручної міської інфраструктури є позначення сходів жовтою фарбою. У Києві це здавалось би просте питання, яке не потребує значних коштів, належним чином не вирішено. Наразі в одних місцях пофарбували, в інших – ні, є багато випадків, коли пофарбовано неправильно, без дотримання державних будівельних норм. Як варіант – можна замість фарби наносити спеціальну липку стрічку, що унеможливлює ковзання взуття по сходах і падіння. Тактильне покриття контрастного кольору допомагає пішоходам зорієнтуватися, в який бік слід рухатися.

У столичних будівлях (особливо у торговельно-розважальних центрах, у банках, закладах громадського харчування) широко використовують скляні матеріали, багато блиску, тому вони є небезпечними для людей із поганим зором, зафіксовано дуже багато випадків, коли люди отримують травми. Щоб люди з вадами зору могли легко знайти вхід і не травмуватись, на дверях мають бути великі жовті наліпки, які попереджають про автоматичні чи скляні двері, двері-вертушки. Знову ж таки, ці наліпки коштують копійки, але у власників будівель немає бажання і усвідомлення необхідності це зробити.

Сучасна епоха ставить доступ до інформації, освіти та комунікації на одну сходинку по рівню важливості із водою, їжею та домівкою. Той, хто не має доступу до інформації, немає доступу до повноцінного життя, роботи, освіти. Якраз тут дуже яскраво проявляється ставлення держави та суспільства до потреб своїх громадян. Люди із обмеженими можливостями стикаються із серйозними бар’єрами на шляху саморозвитку та освіти. Людина із проблемами зору зазвичай позбавлена достатньої кількості джерел інформації (свіжої та актуальної – в першу чергу) через нестачу відповідних до її стану носіїв цієї інформації. Через скрутний матеріальний стан більшість людей із обмеженими можливостями позбавлені сучасних комунікаційних засобів, таких як інтернет, телефон і телебачення, що фактично відсторонює їх від технологій та потенціалу для саморозвитку.

Є й хороші новини, скажімо, незабаром веб-сайти органів виконавчої влади стануть більш доступними для користувачів з вадами зору та слуху. Зокрема, відтепер система керування інформаційним вмістом сайту повинна мати універсальну модульну архітектуру та включати, крім інших, модуль адаптації інформації для користувачів з вадами зору та слух, передбачений збільшений розмір шрифтів та монохромний екран. Деякі сайти, дбаючи про розширення своєї аудиторії, крім текстового наповнення, дбають й про аудіоозвучування інформації, додають аудіопідкасти на актуальну тематику.

Однією з проблем у житті незрячих людей є те, що в Україну завозять дуже мало тифлотехніки, а та, що завозять, низької якості. Деякі речі мають абсолютно доступну для людини із середнім достатком вартість: годинники механічні та будильники, калькулятори, телефони, тифломагнітофони, тифлоплеєри, брайлівські шахи, шашки, доміно та багато іншого, але якість цих товарів залишає бажати кращого. Також мало центрів реабілітації незрячих, бракує фахівців, тому незрячих дітей не навчають, або ж батьки через незнання справи вчать їх неправильно. Як результат — помилкова думка, що сліпі не пристосовані до життя у суспільстві.

До речі

Інвалідність в Україні – це справжній виклик для людини. Бар’єри, стереотипи, упереджене ставлення, дискримінація в освіті, в охороні здоров’я, в побуті, загроза бідності та соціальна неадаптованість – ось що чекає на людину із обмеженими фізичними можливостями. І дуже часто причина цього криється не в самій людині, а в суспільстві, яке її оточує. Прагнучи в Європейський союз, Україна має стати доступною для всіх громадян з особливими потребами та усунути бар’єри, які порушують права інвалідів, заважаючи їм жити повноцінним життям.

Марія Приходько